Говорили з українським художником-графіком, живописцем та колажистом вірменського походження про його непересічну історію життя, повну людських драм та Божих чуд, особливим чином згадали спочилого кардинала Любомира Гузара
Любомир
Гузар – це людина, що для всієї України
стала, по-перше, любою для всіх людиною.
По-друге, людиною, якій довіряли. До того
ж довіряли люди різних конфесій... Він
понад усе ставив людину, її особистість,
її свободу, і це він робив по слову
Божому. Блаженнійший
був людиною неймовірного інтелекту та
освіченості, він ніколи не давив
інтелектом. Ніколи. Він з людиною ставав
на рівних. Я
зростом нижче за нього. Але коли в мене
була радісна, щаслива можливість
спілкуватися з ним, він так красиво
голову набік повертав, і він завжди
дивився на співрозмовника знизу вгору. Я все життя мріяв написати портрет
Блаженнійшого. Але в нього зайняти час
на це ніколи не наважувався. Хоча знаю,
що якби я його попросив, він би не
відмовив. Він ніколи нікому в добрій
справі не відмовляв.
Якщо
розповісти
у двох словах,
Карабах – споконвічно вірменська
територія, що в 1922 році за вимогою
Туреччини була віддана Сталіним
Азербайджану під протекторат Туреччини. У
Карабасі 95%
населення
– вірмени. І в 1988 році Карабах на основі
міжнародних і радянських законів вирішив
вийти із
складу Азербайджану, щоб виправити
історичну неправду створену Сталіним. І
коли в 1990 році почалась війна на кордоні,
перші добровольчі загони стали на
кордоні. Ми стояли там з мисливськими
рущницями і саморобними гранатами, та
показували сусіду, який почав війну, і
радянським військам, що ми звідси не
підемо. Я
досі дякую Богу, що не прийшлося вбивати.
Я, як командир загону, будучи художником,
виявився вигадником. Я там такі ситуації
створював, що супротивники думали, що
ми маємо величезні сили. І навіть по
рації передавали, що вірмени використовують
нову зброю. Ми не хотіли вбивати, ми
хотіли налякати…